ІВАН ГАВРИЛЯК - Вічне кохання ЗАВАНТАЖИТИ

Весна у Свірзькому парку чарує,
Озеро ніжно хвилю малює.
Лебеді тихо ковзають водою,
Острів сміється квітучою млою.
Каштани рясні у алеях стоять,
Пелюстки, мов сніг, тихо в душу летять.
Він їй шепотів про любов між весен,
В очах її світ — і чарівність пісень.

Під каштанами серце згоряє,
Він її ніжно до себе пригортає,
Слова з уст — мов весняні квіти,
Йому без неї не можна жити.
Вічне кохання — рожеві світанки,
Вічне кохання — це сонячні ранки.
Вічне кохання — у подиху ніжнім,
Вічне кохання — у слові чарівнім.

Замок старий, оповитий легендою,
Шепіт століть у камінні без цензору.
Привиди ніжно торкають віконця,
В ніч, де кохання палає, як сонце.
Колись тут знімали старі кінострічки,
Тепер — лише двоє й вечірні свічки.
Одвічний цей парк береже почуття,
Де весна їх з’єднала на все майбуття

Під каштанами серце згоряє,
Він її ніжно до себе пригортає,
Слова з уст — мов весняні квіти,
Йому без неї не можна жити.
Вічне кохання — рожеві світанки,
Вічне кохання — це сонячні ранки.
Вічне кохання — у подиху ніжнім,
Вічне кохання — у слові чарівнім.

В замку старому, де тіні кружляють,
І в парку, де квіти весняні палають,
Вічне кохання живе без вагання,
Вічне кохання — навіки визнання.

Під каштанами серце згоряє,
Він її ніжно до себе пригортає,
Слова з уст — мов весняні квіти,
Йому без неї не можна жити.
Вічне кохання — рожеві світанки,
Вічне кохання — це сонячні ранки.
Вічне кохання — у подиху ніжнім,
Вічне кохання — у слові чарівнім.

Це кохання живе у веснянім теплі,
Де озерні світанки і хвилі малі.